У 1988 році в Українському товаристві сліпих (УТОС) перебу­вало на обліку 69 690 інвалідів по зору І та ІІ груп, з яких 72 % люди працездатного віку. Близько 30 тисяч інвалідів, пройшовши необхід­ний курс лікування, соціально-побутову та професійну реабілітацію, працювали на підприємствах УТОС.

Весь об’єм робіт, пов’язаних з процесом реабілітації, а саме: матеріально-технічне забезпечення, підбір наставників, інструктора-реабілітолога, виконували учбово-виробничі підприємства, які були центрами реабілітації.

З 1991 року державне замовлення на продукцію, яку виготов­ляли підприємства УТОС, було ліквідовано. Унаслідок цього підпри­ємства УТОС були «кинуті» на самостійне виживання.

Ясно, що конкурентну боротьбу підприємства, де працюють люди з обмеженими фізичними можливостями, будуть програвати.

За 10 років кількість працюючих інвалідів на УВП УТОС змен­шилась утричі. Реабілітаційна робота підприємств УТОС відійшла на задній план, оскільки вона вимагає значних фінансових затрат.

Виникла нагальна потреба в утворенні реабілітаційного центру як окремого спеціалізованого закладу. Такий спеціалізований заклад, випереджаючи укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України з цього питання, був утворений у 1998 році в УТОС.

Відкриття Реабілітаційного центру УТОС (далі – Центр) вима­гало розв’язання багатьох проблем, а саме: створення матеріальної бази, підбір спеціалістів-професіоналів з практичним досвідом робо­ти, розробка програм навчальних планів з відповідною корекцією на початковому етапі роботи.